Відійшов у засвіти відомий цимбаліст, у минулому директор будинку культури села Татарів й вчитель музики у школі – Дмитро Кіндрачук.
Він народився 7 жовтня 1939 року у сім’ї музикантів. Ще з раннього дитинства почав вчитися грі на скрипці. Навчався у місцевій Кремінцівській школі й уже в 7 класі ходив з батьком та гуцульським колективом грати на весіллях. У 1954-1957 роках навчався в Ясінській середній школі. Там учителі й керівництво побачили в хлопця талант до музики і посприяли його вступу до Снятинського культосвітнього технікуму.
У 1960 році, закінчивши навчання, він починає працювати в Татарівській школі вчителем музики, малювання та трудового навчання.
Через декілька років очолив місцевий будинок культури на посаді директора, керував колективом «Березунка», з яким поставив багато композицій: «Вечорниці», «Косовиця», «Парубоцькі забави», «Гуцульське весілля» та ін.
Світлина: особистий архів родини.
Дмитро Михайлович вмів не тільки творити музику. Своїми руками він міг дати друге життя стареньким музичним інструментам і навіть виготовляв їх сам. Розповідав, що всі деталі робив власноруч, купував лише струни. За його словами, змайстрував і вклав свою душу у кілька бубнів та близько десяти цимбалів.
У 2018 році в рамках ХІІ-го Міжнародного гуцульського фестивалю Дмитро Кіндрачук був відзначений подякою «Найповажніший гуцул Татарова». В роки своєї активної творчої роботи брав участь у концертних програмах будинку культури села Татарів, Яремчанського краю, Гуцульщини, за кордоном.
Його дружина казала, що її Дмитро колись майже все село «переженив», бо десь більше трьох сотень весільних забав на його рахунку.
7 жовтня творцю виповнилося 84 роки. Ми дякуємо йому за чудові нотки цимбалів, що луною звучали на кожному культурному заході. Дякуємо за веселі музи́ки на весіллях та вправні руки, якими ремонтував і творив чудові музичні інструменти.
Співчуття рідним та близьким. Наша громада залишилася без прекрасної творчої особистості.
Спочивайте з миром, Дмитре Михайловичу.
Джерела: з тексту “Татарівський музика” Андріани Завальнюк.
Світлини: з особистого архіву сім’ї.
